Є на Тернопільщині, неподалік від містечка Бережани, населений пункт із чудовою назвою — Рай. Побувати в ньому «пишуче-знімаючим», які колесили областю в рамках двох прес-турів (організованих за підтримки Державної туристичної адміністрації, Національної Туристичної Організації і місцевої влади), щоправда, не вдалося. Але після чергового тернопільського «турне» (звіт про побачене минулого разу — у «Дні» за 24 січня цього року), думається, у кожного члена журналістської команди виникла стійка переконаність: носити ім’я вищезазначеного села заслуговує регіон загалом.
Складно уявити, турист із якими забаганками не зміг би задовольнити тут свої примхи. Перше, що спадає на думку, — подорож із релігійним або історико- культурним ухилом: на території області зосереджена третина всіх замків і замкових споруд України, кілька могутніх духовних центрів, а всього збереглося понад 3,5 тисячі пам’яток історії і культури. Величні Подільські Товтри (створені ще за тих часів, коли територію Поділля займало так зване Сарматське море), круті скелясті береги Дністровського каньйону, численні ландшафтні парки, геологічні, гідрологічні та ботанічні пам’ятки…
ПРО ХАЗЯЇНА ПЕЧЕРИ І НЕЗДІЙСНЕНИЙ ПРОЕКТ
Перше, що впадає в око на під’їзді до села Кривче (Борщівського району) — оборонні вежі й стіни фортеці XVII століття. Те, що колись було зумовлене суворою необхідністю (оборонні споруди зводили на високому горбі для ускладнення різним «супостатам» процедури взяття міста), багатьом містечкам цього багатого на пам’ятки краю додає безперечного шарму. А часто — і відводить погляд від набагато менш «привабливої» архітектури сучасності…
Утім, Кривче славиться не замком. І навіть не тим, що свого часу турецький султан Магомет IV саме це село вибрав як свою «ставку». Приїжджають сюди щоб здійснити подорож фантастичними лабіринтами однієї з найбільших у світі гіпсових печер — Кристальної.
Ще 1721 року печеру описав один із місцевих священиків, але, згідно з легендою, «по-справжньому» відкрили її в 1910 роцi: в цьому місці юним пастушкам з’явилася Божа Матір. Там, де ступала її нога, залишалися сліди, заповнені водою, якою і приходило зцілятися місцеве населення. І сьогодні біля Кристальної б’ють струменем мінеральні джерела, які мають лікувальні властивості.
Трохи цифр і фактів: довжина печери — 23 кілометри, з них близько трьох доступні для огляду; це єдина з каскаду подільських печер, відкритих для відвідування цілорічно; температура тут і влітку, і взимку залишається постійною — 11 градусів вище нуля за відносної вологості повітря близько 100%. Цементні пломби в ущелинах одного з підземних залів, поставлені в 1928 році для спостереження за зсувами, залишилися непошкодженими після двох землетрусів, що свідчить про безпеку підземної подорожі; за 150 років у печері виростає аж… 1 міліметр кристалів.
Подейкують, ховалися тут якось від монголо-татарської орди кілька місцевих дівчат, при цьому одна з них примудрилася заблукати у підземних лабіринтах. Хазяїн Печери пообіцяв Наталці- невдасі вивести її на світ Божий, але насправді мав стосовно дівчини зовсім інші плани — думав зробити красуню своєю дружиною. Коли вона зрозуміла, що її обдурили, зважилася втікати сама. Але за це була покарана: чоловік, що не так і не відбувся, перетворив норовливу Наталку на ящірку. Відтоді один із залів печери прикрашає голова цього земноводного. Історія замовчує, кого, за які гріхи і чи зачаклував узагалі когось ще «палкий» печерний господар, проте сьогодні підземні кімнати строкатіють кам’яними зображеннями: голова Буйвола, Сови, Орла. А як щодо прогулянки між Зубами Дракона або Хребтом Крокодила? Не менш цікаві й Камінь Бажань (кажуть, мрії здійснюються обов’язково) плюс Веселий Спуск із Веселим підйомом. Відкриємо таємницю: веселі тому, що про точне місцезнаходження Каменя (підніжжя Підйому) повідомляють лише тоді, коли стрімчасті, слизькі й горбисті спуск із підйомом уже подолали. А оскільки, так би мовити, бажання виконання мрій у кожного із відвідувачів велике, всі дружнім натовпом, крекчучи і зриваючись, «повзуть» у зворотному напрямі все тим самим стрімчастим і горбистим спуском і підйомом. Але лінивих без втішного призу не залишать: можна вдарити у барабан самого хазяїна Печери (так він скликає своїх слуг) або дотулитися розпаленілим чолом до каменя-«анальгіну»: знімає головний біль різного походження.
Є, щоправда, підозра, що чудодійний камінь здатен допомогти не всім. Принаймні, «головний біль» місцевої влади — як зробити цю й інші печери (найбільша з них, Оптимістична, довжиною 220 км) привабливими об’єктами для масового туриста і як при цьому використати унікальні геологічні пам’ятники без шкоди для останніх — зняти поки що не вдається. Як туристичний об’єкт Подільські печери почали масово експлуатувати з 1961 року — тоді з усього Союзу сюди прибували майже 60 тисяч туристів на рік. Що, у принципі, на думку фахівців, також не дуже багато (регіон і за тих часів був не зовсім «розкрученим»), проте на сьогодні протягом року сюди прибувають усього 300—400 автобусів, тобто приблизно втричі менша кількість відвідувачів. Головна проблема полягає у тому, що, незважаючи на наявність у країні закону про надра, який регулює окремий нюанс експлуатації печер, відсутній закон «вузькоспеціалізований», тобто про самі печери. А отже, визначити, кому належать дані пам’ятники геології, поки що неможливо: це дозволяє, наприклад, деяким фірмам узяти ліцензію на їхню експлуатацію, а ось визначити роль місцевої влади якраз навпаки — не дозволяє. Адже у країні не так багато місць, де знаходяться пам’ятники світового значення, варто пригадати і про те, що мікроклімат тисячолітніх печер за нераціонального їх використання можна порушити за кілька десятків років, уже не кажучи про те, що вигоди від прибуваючих сюди екскурсійних автобусів місцеве населення, крім як у вигляді пилюки і розбитих доріг, не мають. Задля справедливості відзначимо, що і доріг практично нема… Загалом, наявний й інший колапс: їдуть мало, оскільки про це місце небагато хто знає, з іншого боку, — ніхто не ставить на меті розвивати тут інфраструктуру через відсутність інформації і великої кількості відвідувачів. Думається, якби заплановане тут у 70-х роках спорудження підвісної канатної дороги від оборонних споруд до печери все-таки здійснили, місце, безсумнівно, виграло б. Сьогодні у планах так далеко не заходять. Місцевий бізнесмен думає про речі першої необхідності: побудувати невеликий готель і кафе-бар. Покладаються на свої сили у всьому: державну політику розвитку як малого бізнесу загалом, так і туристичної галузі зокрема, тут вважають «паперовою».
четвер, 2 грудня 2010 р.
Медобори - краса Поділля)
Через територію трьох областей — Львівської, Тернопільської та Хмельницької — пролягає товтровий кряж. На ньому, мов віхи на шляху, розташовані подільські села та міста: Збараж, Скалат, Сатанів, Смотрич, Нігин, Вербка, Княжпіль, Бакота. Попід відрогами товтрового пасма — оновлений Тернопіль — місто вузів і заводів; старовинний Кам'янець-Подільський — місто-музей та один з найбільших індустріальних і культурних центрів Хмельниччини. Подільські товтри — унікальна пам'ятка геологічного минулого, подібної якій немає у всій Європі. Бо тільки тут зносяться до неба вапнякові гори-стрімчаки, породжені і в глибинах прадавнього Сарматського моря. П'ятнадцять-двадцять мільйонів років тому поверхня сучасного Поділля була вкрита водами внутрішнього Сарматського моря. На ділянках суші, завдяки м'якому, теплому клімату, пишно розвивалася субтропічна рослинність. Багатою і різноманітною була фауна і флора морських глибин. Протягом сотень тисяч років у теплих мілководних товщах існували і відмирали гігантські колонії коралів, водорості, моховатки, молюски та безліч Іншій мирських організмів, їх рештки, разом з дрібними частинками гірських порід, поступово відкладалися, нашаровувалися вздовж узбережжя древнього моря, утворивши на протязі кількох сотень кілометрів величезний коралово-рифовий бар'єр. Коли внаслідок процесів Карпатського горотворення територія сучасного Поділля почала підніматися, море відступило на південний схід. А на його колишньому дні залишилася височіти довга гряда вапнякових гір, яку вчені називають тепер Подільськими товтрами. Пасмо Подільських товтр має різну ширину: від двох-трьох до п'ятнадцяти—двадцяти п'яти кілометрів. Воно простягнулося більш ніж на двісті п'ятдесят кілометрів від Верхньобузько-Стирської рівнини (Мале Полісся) на Львівщині до Молдавії. Середня висота головного товтрового валу триста-чотириста метрів над рівнем моря. На п'ятдесят-сімдесят метрів піднімається він над навколишньою місцевістю. Чимало вершин підноситься ще вище — на сто — сто п'ятдесят метрів від підніжжя. Грізно виглядають вони над глибокими каньйонами Дністрових приток: Збруча, Жванчика, Смотрича, Мукші, Тернави, Студениці, які перетинають товтри. До центрального товтрового кряжа з північного сходу та південного заходу примикають окремі бічні пасма, які найкраще вирізняються поблизу сіл Остап'є, Вікно, Маків, Нігин, Біла, Вербка, Гуменці. Вони незначні за протяжністю, виступають на поверхні, як щербаті гребені або пологі горби-могили і вапнякові скелі. Товтри складені з вапняків багатьох видів: моховаткових, серпулевих, літотамнієвих різного геологічного віку верхньотортонських та сарматських. Коли йтимете по Медоборах, не пошкодуйте часу на зупинки біля каменоломень. Розгляньте один-два уламки вапняку, і ви перенесетеся, як у фантастичній машині часу, в незапам'ятні епохи минулого, побачите те, що природа навічно викарбувала у камені,— одну з давніх сторінок життя планети. Ось цей уламок — весь із сплетених у тісний клубок гілочок коралів, якихось чудернацьких на перший погляд трубочок, паростків, стебелець. В іншому місці вапняк — мов спресована в компактному об'ємі колекція найрізноманітніших черепашок. А на третьому кар'єрі до рук потрапить зернистий, щільний вапняк — з вигляду як світло-сірий пісковик. Та не поспішайте з визначенням, придивіться уважніше. І помітите, що все це — маса найдрібніших черепашок, які не завжди вдасться розрізнити неозброєним оком. Візьміть лупу — і перед зором знову розгорнеться дивна картина з геологічної історії Землі. Лише кілька хвилин зупинки, лише побіжний погляд на те навколишнє, мимо якого проходимо щодня. Камінь-вапняк, видобутий у товтрах, на Поділлі можна зустріти повсюдно. Подільські товтри — один з небагатьох куточків рідного краю, де на відкритих сонцю, дощам і вітрам кам'янистих схилах збереглися відмираючі і рідкісні рослини, яких не зустріти більш ніде на Поділлі. Тут спостерігається ряд реліктів міжльодовикових та льодовикових епох (бруслина мала, хвощ великий, молочай багатоколірний, осока біла, осока низька, рутвиця). Особливо численний склад ендемічних рослин: шиверекія подільська, спірея польська, рокитник подільський, чебрець одягнений, рокитник Блоцького, чебрець подільський, льон бессарабський, липучка напівоперезана, цибуля круглонога. На збережених острівцях цілинного степу красуються ковила Іоанна, ковила волосиста і остиста, калерія сиза, костриця сиза. П'янить неповторним ароматом квітуче степове різнотрав'я: вероніка степова, сонцецвіт звичайний, конюшина Шиверика, юринея павутиниста. Справжнє море трав і квітів! На крутих схилах поміж скелями та чагарниками криється таємничий фенікс українських народних переказів — ясенець білий, цінна лікарська реліктова рослина. У теплі сонячні дні її листочки виділяють ефірну олію, що спалахує від вогню сірника. Рослина при цьому залишається неушкодженою, через що й назвали ЇЇ в народі «неопалимою купиною». Лише подекуди ясенець залишився тепер у Медоборах. Як цінна ботанічна пам'ятка природи, «неопалима купина» оголошена заповідною і, охороняється державою. Значна частина Медоборів вкрита грабово-дубовими лісами. В широколистих медоборських лісах часто побачиш березу, клен, липу, ясен, явір, берест, в'яз, ільм. Мальовничий і різновидний підлісок з терну, глоду, дерену, гордовини, калини, ліщини, шипшини, бруслини європейської. На узліссях багато черешень, яблунь, груш, які щедро родять. Розмаїтий трав'яний покрив: дзвоники, конвалії, вероніка, самосил гайовий, материнка, звіробій, стародуб, маруна. Серед них є рідкісні рослини: фітеума, венерині черевички, кадило мелісолисте і багато інших. Медобори — невичерпна скарбниця медоносних, плодоягідних і лікарських рослин, де в промислових кількостях можна заготовляти терен, плоди глоду, шипшини, дерену, а також цінну лікарську сировину — звіробій, материнку, гадючник шестипелюстковий, чебрець, алтею, горицвіт, самосил, вероніку. У лісах чимало малини, ожини, суниць, різних грибів. Тут багато співучих птахів, неважко побачити дятла, одуда, яструба. Водяться зайці, білки, лисиці, борсуки, козулі, вепри. Завезено оленів. У найбільших лісових дачах на Медоборах тепер створені мисливські заказники, ведеться сувора боротьба з браконьєрством. Кілька товтрових ділянок оголошені пам'ятниками природи і охороняються державою
Сторінки книги віків (Місто Збараж)
Чи то по під лісом на Зарубинці і далі старим шляхом, обсадженим ясенами, чи (що не менш цікаво) навпростець по товтрових лісових стежках аж до річки Гнізної, на обох берегах якої розкинулося місто Збараж... Місто багатовікової, складної долі, давня руська земля. Тут було слов'янське поселення епохи Київської Русі (IX—XIII століття), сліди якого виявлені при археологічних розкопках на території Старого Збаража. Перша письмова згадка про Збараж датується 1205—1211 роками, коли польський князь Лєшек Бялий, прагнучи загарбати чужі землі, зазнав у цих краях нищівної поразки від руських дружин. У XIII столітті літописи говорять про Збараж як про центр удільного, залежного від Галицького, князівства. Двічі піддавався Збараж 20 розоренню під час монголо-татарської навали. Перший збаразький оборонний замок, за свідченнями історичних хронік, був споруджений у 1383 році за князя Сіверського Дмитра Корибута. В XV—XVI століттях укріплене місто відіграє важливу роль у захисті західно українських земель від татарських орд. Під час одного з ворожих нападів у 1474 році разом з оборонцями фор теці загинув у бою князь Василь Васильович (Несвізький) Збаразький. Його дружину, дітей, уціліле населення міста татари забрали в ясир, а оселі та замок спалили. Востаннє фортеця в Старому Збаражі була здобута і знищена татарами в 1589 році і з того часу перестала існувати. В 1631 році на новому місці — підвищеному лівому березі Гнізної — за проектом архітектора Скамоцці та голландського інженера Вана Піне споруджується новий укріплений замок для захисту від татар і турків. У 1613 році місто перейшло у власність покатоличених українських магнатів Вишневецьких — жорстоких гнобителів і лютих ворогів свого народу. Безприкладні знущання над людьми, тортури — ось чим стало відоме на Україні ненависне ім'я цих феодалів, які зіграли свою чорну роль і в історії Збаражчини. Збараж навіки увійшов в історію як одне із визначних місць героїчної визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення. Літо 1649 року... Козацько-селянські війська під проводом Богдана Хмельницького стали облогою довкола міста... Сорок днів точилася запекла січа на валах та фортечних мурах Збаража. Польська шляхта при підтримці німецьких та угорських найманців боронилася затято, її привідці Фірлей, Ланцкоронський, Остророг, Конецпольський, Собєський, Пшиємський, а надто головний кат і перевертень Ярема Вишневецький знали: помилування від повсталого народу не буде. Відомий польський письменник Генріх Сенкевич при всій тенденційності та обмеженості націоналістично-шляхетських позицій, з яких він показував велику визвольну війну українського народу, так описав у романі «Вогнем і мечем» один з епізодів штурму Збаража: «Йшли курені не січові, а за ними грізні переяславці з Лободою, за ними Воронченко вів полк Черкаський, Кулак — полк Карвовський, Нечай — Брацлавський. Штепка — Уманський, Морозовицький — Корсунський. Йшли і калничани, і сильний полк Білоцерківський, що п'ятнадцять тисяч люду налічував. А за ними — сам Хмельницький — у вогні, мов шайтан червоний, підставивши широкі груди під кулі, з лицем лева, зором орла, в хаосі, димі, стовпінню, різанині і коловерті, в полум'ї, всевидючий і всім керуючий...» У запеклих боях за Збараж полягло немало козаків та селян-повстанців. Загинув славний полковник Н. Мрозовицький, оспіваний у народних піснях як С. Морозенко: .
Ой, Морозе-Морозенку,
Ти славний козаче
За тобою, Морозенку
Вся Вкраїна плаче!
Тяжку рану отримав полковник Іван Богун, якого навіть самі люті вороги визнавали «найсвітнішим лицарем козацьким». Лише укладення мирної угоди між Богданом Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром, що відбулося після відомої Зборівської битви 15— 16 серпня 1649 року, врятувало шляхетське військо у Збаражі від неминучого розгрому. Козацькі війська зняли облогу і відступили від міста. Та в 1651 році під час походу на Берестечко козаки все ж таки здобули Збараж— один з найбільших на Західному Поділлі центрів польсько-католицької колонізації. В 1675 році Збараж захопила і спустошила турецько татарська армія, очолювана Ібрагімом-Шишманом. Двічі, в 1707 та в 1734 роках, в місті побували російські війська разом з українськими козацькими полками. Збаразьку укріплену фортецю оглянув Петро І, який високо оцінив фортифікаційні особливості та архітектуру замку. В 1772 році Збараж переходить під владу Австрії. Час минав. Роки складалися в десятиріччя, шикували ся у віки і спливали в минуле. Наприкінці XIX століття Збаражчина стає одним із помітних революційних центрів тогочасної Східної Галичини. В Збараж і села Збаразького повіту неодноразово приїжджає Іван Франко, зустрічається з трудовим людом, виступає з промовами на селянських вічах. У 1895 році збаражці висувають кандидатуру великого письменника, революціонера-демократа в посли до австрійського парламенту. І хоча внаслідок класове рафінованих виборчих законів Австро Угорської імперії І. Я. Франко не був обраний, його полум'яні виступи, пропагандистська робота в селянських масах активно сприяли дальшому зростанню революцій них настроїв на Збаражчині. Із Замкової гори відкривається чудовий вид на місто. Внизу над Гнізною на тлі сучасних забудов вирізьблюється строгий силует старовинної дзвіниці монастиря ордену бернардинців (будова 1637 року). Поряд з містом за його західними околицями—старовинне село Залужжя. У ньому зберігся цінний архітектурний пам'ятник XVI—XVII століть — оборонна церква Преображення, споруджена у стилі пізнього ренесансу. В Залужжя до відомого радикального діяча Шмигельського приїжджав Іван Франко, привозив йому революційну літературу. Збереглася хата, в якій зупинявся великий Каменяр. Там, де глибока долина Гнізної розтинає Медоборський кряж, мальовничо розкинулися оселі Старого Збаража (два-три кілометри на південний захід від сучасного міста). Скелі, ліс нависають над річкою, з одного боку якої зеленіють гори Довбуша та Бабина, з другого — Монастирок і Замкова, На Замковій горі, де збереглися сліди мурів старої Збаразької фортеці, ще й тепер можна знайти уламки старовинного посуду, наконечники списів та стріл. Винятково цікава Бабина гора, на котрій в минулому столітті вчені провели ряд археологічних досліджень. При розкопках валу, що оточував гору, знайдено давньоруські грунтові поховання, керамічні вироби, уламки зброї та інші предмети. А на самій горі було виявлено фундамент доісторичної поганської святині слов'ян — Баби. За сім кілометрів на південь від Збаража над Гнізною— велике село чернихівці. Його історія тісно пов'язана з визвольною боротьбою українського народу. Звідси в 1649 році розпочали наступ на Збараж війська Богдана Хмельницького. Чернихівці — батьківщина діяча прогресивної української еміграції в США М. Січинського. В цьому селі жив А. Грицуняк. Про нього Іван Франко писав як про «незрівнянного народного бесідника, гарячого борця за мужицькі права, за мужицьку гідність і справедливість». За виступами і розповідями А. Грицуняка письменник обрав сюжети для своїх оповідань «Свинська конституція», «Розбійник і піп», «Притча про графа Бадені». Пам'яті цього простого черниховецького селянина І. Я. Франко присвятив окрему книжку «Антін Грицуняк», його життя та смерть і спадщина, яка по нім лишиться для нас». На узбіччі товтр біля підніжжя Зубової гори лежать Доброводи — старовинне поселення, яке під назвою Добра Вода згадується в документах ще 1463 року. За раз село відоме кар'єрами рифових вапняків. Видобутий тут камінь, стінові блоки з білого вапняку використовувалися при відбудові зруйнованого у боях з гітлерівцями Тернополя та багатьох інших сіл і міст області. В доброводівських товтрових відкладах час від часу трапляються рідкісні знахідки древньої скам'янілої фауни — відбитки риб, молюсків, різноманітні черепашки. Неподалік села насипана «Могила братів», в якій по ховані українські та російські воїни, що полягли у великій битві з татарами 1665 року. Доброводи — батьківщина друга і послідовника І. Я. Франка вченого-етнографа О. І. Роздольського (1872—1945 рр.). Його збірка «Галицько-руські народні мелодії», яка складається з 1500 пісень, увійшла до золотого фонду вітчизняного фольклорознавства. З давніх-давен славиться народними умільцями село Кобилля, що лежить у верхів'ях річечки Гніздечної. Ще в минулому столітті вироби сільських килимарів експонувалися і здобували призи на європейських виставках. З покоління в покоління передається килимарське мистецтво в родині Івахових. Крім Андрія Маркевича Івахова та його доньки Ма русі прославилися як чудові майстри Ганна Крива, Ганна Михальська та чимало їх учнів. Праці килимарів з Кобилля в 1961 році на виставці у Києві відзначені дипломами та преміями. Поблизу Кретівців, що на південний схід від Збаража, під одним із степових курганів, насипаних козацькими шапками на могилах товаришів, полеглих в бою з шляхтою, за переказами, лежить полковник Н. Мрозовицький — сподвижник і вірний товариш Богдана Хмельницького. Із Збаража рейсовим автобусом зробіть коротку екскурсію до старовинного містечка Вишнівця, що над річкою Горинню. Звідси походить славний Байда — Вишневецький, оспіваний в народних думах і піснях як ватажок запорозького козацтва в боротьбі з татарами і турками. В 1558 році, перебуваючи на службі у московського царя, Дмитро Вишневецький очолив вдалий похід російських військ на Крим під Перекоп. Нащадки Вишневецьких виявилися негідними слави своїх предків. За привілеї та шляхетські вольності, милостиво подаровані їм польськими королями, вони, як і більшість інших українських князів-магнатів, зрадили свій народ, ополячилися, прийняли католицьку віру, стали лютими ворогами України. Вони нещадно експлуатували своїх підданих, ревно захищали загарбницькі інтереси шляхетської Польщі. У Вишневецьких знайшов притулок горезвісний пройдисвіт Лжедмитрій І. У селищі збереглася церква XVI століття, в якій він заручився з Мариною Мнішек.
Ой, Морозе-Морозенку,
Ти славний козаче
За тобою, Морозенку
Вся Вкраїна плаче!
Тяжку рану отримав полковник Іван Богун, якого навіть самі люті вороги визнавали «найсвітнішим лицарем козацьким». Лише укладення мирної угоди між Богданом Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром, що відбулося після відомої Зборівської битви 15— 16 серпня 1649 року, врятувало шляхетське військо у Збаражі від неминучого розгрому. Козацькі війська зняли облогу і відступили від міста. Та в 1651 році під час походу на Берестечко козаки все ж таки здобули Збараж— один з найбільших на Західному Поділлі центрів польсько-католицької колонізації. В 1675 році Збараж захопила і спустошила турецько татарська армія, очолювана Ібрагімом-Шишманом. Двічі, в 1707 та в 1734 роках, в місті побували російські війська разом з українськими козацькими полками. Збаразьку укріплену фортецю оглянув Петро І, який високо оцінив фортифікаційні особливості та архітектуру замку. В 1772 році Збараж переходить під владу Австрії. Час минав. Роки складалися в десятиріччя, шикували ся у віки і спливали в минуле. Наприкінці XIX століття Збаражчина стає одним із помітних революційних центрів тогочасної Східної Галичини. В Збараж і села Збаразького повіту неодноразово приїжджає Іван Франко, зустрічається з трудовим людом, виступає з промовами на селянських вічах. У 1895 році збаражці висувають кандидатуру великого письменника, революціонера-демократа в посли до австрійського парламенту. І хоча внаслідок класове рафінованих виборчих законів Австро Угорської імперії І. Я. Франко не був обраний, його полум'яні виступи, пропагандистська робота в селянських масах активно сприяли дальшому зростанню революцій них настроїв на Збаражчині. Із Замкової гори відкривається чудовий вид на місто. Внизу над Гнізною на тлі сучасних забудов вирізьблюється строгий силует старовинної дзвіниці монастиря ордену бернардинців (будова 1637 року). Поряд з містом за його західними околицями—старовинне село Залужжя. У ньому зберігся цінний архітектурний пам'ятник XVI—XVII століть — оборонна церква Преображення, споруджена у стилі пізнього ренесансу. В Залужжя до відомого радикального діяча Шмигельського приїжджав Іван Франко, привозив йому революційну літературу. Збереглася хата, в якій зупинявся великий Каменяр. Там, де глибока долина Гнізної розтинає Медоборський кряж, мальовничо розкинулися оселі Старого Збаража (два-три кілометри на південний захід від сучасного міста). Скелі, ліс нависають над річкою, з одного боку якої зеленіють гори Довбуша та Бабина, з другого — Монастирок і Замкова, На Замковій горі, де збереглися сліди мурів старої Збаразької фортеці, ще й тепер можна знайти уламки старовинного посуду, наконечники списів та стріл. Винятково цікава Бабина гора, на котрій в минулому столітті вчені провели ряд археологічних досліджень. При розкопках валу, що оточував гору, знайдено давньоруські грунтові поховання, керамічні вироби, уламки зброї та інші предмети. А на самій горі було виявлено фундамент доісторичної поганської святині слов'ян — Баби. За сім кілометрів на південь від Збаража над Гнізною— велике село чернихівці. Його історія тісно пов'язана з визвольною боротьбою українського народу. Звідси в 1649 році розпочали наступ на Збараж війська Богдана Хмельницького. Чернихівці — батьківщина діяча прогресивної української еміграції в США М. Січинського. В цьому селі жив А. Грицуняк. Про нього Іван Франко писав як про «незрівнянного народного бесідника, гарячого борця за мужицькі права, за мужицьку гідність і справедливість». За виступами і розповідями А. Грицуняка письменник обрав сюжети для своїх оповідань «Свинська конституція», «Розбійник і піп», «Притча про графа Бадені». Пам'яті цього простого черниховецького селянина І. Я. Франко присвятив окрему книжку «Антін Грицуняк», його життя та смерть і спадщина, яка по нім лишиться для нас». На узбіччі товтр біля підніжжя Зубової гори лежать Доброводи — старовинне поселення, яке під назвою Добра Вода згадується в документах ще 1463 року. За раз село відоме кар'єрами рифових вапняків. Видобутий тут камінь, стінові блоки з білого вапняку використовувалися при відбудові зруйнованого у боях з гітлерівцями Тернополя та багатьох інших сіл і міст області. В доброводівських товтрових відкладах час від часу трапляються рідкісні знахідки древньої скам'янілої фауни — відбитки риб, молюсків, різноманітні черепашки. Неподалік села насипана «Могила братів», в якій по ховані українські та російські воїни, що полягли у великій битві з татарами 1665 року. Доброводи — батьківщина друга і послідовника І. Я. Франка вченого-етнографа О. І. Роздольського (1872—1945 рр.). Його збірка «Галицько-руські народні мелодії», яка складається з 1500 пісень, увійшла до золотого фонду вітчизняного фольклорознавства. З давніх-давен славиться народними умільцями село Кобилля, що лежить у верхів'ях річечки Гніздечної. Ще в минулому столітті вироби сільських килимарів експонувалися і здобували призи на європейських виставках. З покоління в покоління передається килимарське мистецтво в родині Івахових. Крім Андрія Маркевича Івахова та його доньки Ма русі прославилися як чудові майстри Ганна Крива, Ганна Михальська та чимало їх учнів. Праці килимарів з Кобилля в 1961 році на виставці у Києві відзначені дипломами та преміями. Поблизу Кретівців, що на південний схід від Збаража, під одним із степових курганів, насипаних козацькими шапками на могилах товаришів, полеглих в бою з шляхтою, за переказами, лежить полковник Н. Мрозовицький — сподвижник і вірний товариш Богдана Хмельницького. Із Збаража рейсовим автобусом зробіть коротку екскурсію до старовинного містечка Вишнівця, що над річкою Горинню. Звідси походить славний Байда — Вишневецький, оспіваний в народних думах і піснях як ватажок запорозького козацтва в боротьбі з татарами і турками. В 1558 році, перебуваючи на службі у московського царя, Дмитро Вишневецький очолив вдалий похід російських військ на Крим під Перекоп. Нащадки Вишневецьких виявилися негідними слави своїх предків. За привілеї та шляхетські вольності, милостиво подаровані їм польськими королями, вони, як і більшість інших українських князів-магнатів, зрадили свій народ, ополячилися, прийняли католицьку віру, стали лютими ворогами України. Вони нещадно експлуатували своїх підданих, ревно захищали загарбницькі інтереси шляхетської Польщі. У Вишневецьких знайшов притулок горезвісний пройдисвіт Лжедмитрій І. У селищі збереглася церква XVI століття, в якій він заручився з Мариною Мнішек.
Історія села Драганівка, Тернопільська область, Тернопільський район.
Село - центр сільради. До села приєднано х. Квіткове (колонія).
Розташоване на берегах р. Руда, за 13 км від обласного центру і 4 км від найближчої залізничної станції Великий Ходачків.
Населення 905 осіб (2003).
Перша писемна згадка — 1758 року. (За уточненими даними — 1733 року).
Діяли товариство «Просвіта», кооператива. Є церква св. Трійці (1832), костьол Матері Божої (1852). Споруджено пам’ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1986). Діють ЗОШ І-ІІ ступ., клуб, бібліотека, ФАП.
У Драганівці перебував релігійний діяч, Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий.
Про Драганівку вийшла книжка І. Чернецького «Острів серед українського моря» (2003).
Населення:
1880 р. 1450, в цьому греко-католиків 244, латинників 1191, жидів 15.
1890 р. 1836, г. к. 416, л. 1353, ж. 65.
1910 р. 2070.
1914 р. 2178, г. к. 626, л. 1526, ж. 26.
1921 р. 1961, воєнних втрат (1914/21) 217 (10%), домів 347.
1931 р. 1997, поверхня громади 21.5 кв. км, 92 мешк./кв. км.
1939/43 див табеля.
1972 р. 1101, кількість населення значно зменшилася після переселения поляків до Польщі.
Парафія Св. Трійці, до якої належала як дочерна церква в Почапинцях. Священики: о. Василь Охримович (1832), о. Гілярій Глинський (1841), о. Іван Бородієвич (1914), о. Константин Весна.
Драганівка разом з іншими сусідніми селами: Почапинці, Забойки, Ходачків Великий і Янівка творить острів з більшістю польського населення на південний захід від Тернополя.
Тепер у селі є колгосп і сільрада, до якої приналежна також Янівка (Підгородне).
Село Драганівка положене 9 км на південний схід від Тернополя.
Драганівка - це давня мазурська колонія, заселена в більшості поляками, тобто римо-католиками, які звичайно порозумівалися одні з одними ломаною польською мовою. В розмовах з українцями вони вживали польську мову або українську. Польський елемент завжди переважав чисельно в селі, особливо з приходом польського уряду після 1923 р.
Цікаве, що, незважаючи на таку етнічну мішанину, серед населення не було жадних політичних непорозумінь чи ворогувань на національній базі. Було чимало мішаних подруж.
Питання, звідки пішла назва села, ще не розв'язане, хоч були різні спроби. Один мешканець сусіднього села Домаморича, що я пізнав його випадково перед Другою світовою війною в Тернополі, сказав, що село Драганівку колись називали "Драгонівкою". Цю назву взято з назви австрійської кінноти "драгони", які були першими поселенцями села. Їх мав там поселити дідич, власник доволі великих посілостей.
Ці первісні поселенці-поляки розсіялися з часом по цілій околиці, і через те ми мали мішані польсько-українські села, як Забойки, Почапинці, Ходачків Великий, Янівка разом з Драганівкою.
Село Драганівка мало дві парафії: греко-католицьку старшу і римо-католицьку пізнішу. Римо-католицька парафія заснована як капелянія для двох громад, Драганівки і Почапинець, ще в 1852 р., а костел збудовано 20 років пізніше заходом і коштами Маріянни з Дорогойовських Соболевської.
Село Драганівка лежить над малим потоком Руда, що впадає до Серета. Води в ньому небагато, та все таки там жінки прали білизну, мочили коноплі, а на берегах білили полотно. Деколи в гаряче літо потік майже висихав. Населення Драганівки зачислялося до середньо заможних і займалося хліборобством, бо поля в околиці цього села належать до найурожайніших.
Деякі мешканці Драганівки й Почапинець, переважно поляки з походження, мабуть, під впливом україських сусудів, а може й о. пароха К. Весни, збували свої господарські продукти (збіжжя, яйця і под.) безпосередньо в Подільському Союзі Кооператив.
Драганівська читальня Просвіти виконувала велику культурно-освітню роботу. Головою читальні довший час був місцевий дяк.
Вечорами в будні дні збиралася в читальні молодь, звичайно на проби якоїсь театральної вистави або на вечерниці - забаву з танцями. На такі вистави приходили деколи й польські хлопці, і тому організація молоді "Стшелєц" не ставила українцям перешкод, як це бувало в інших селах, де не раз приходило до непорозумінь.
Такий зразковий лад і порядок запровадив у Драганівці сам граф Гарапіх. Як дідич, він добре знав психіку своїх селян і вмів їх звести докупи та навчити ладу й порядку, а перш за все спільно і згідно жити. Ідею такого співжиття піддержував також український парох - о. Константин Весна, який залишив по собі добру пам'ять в усіх жителів Драганівки.
Пилип Гайда
Cело Драганівка. Історія села в джерелах
Село Драганівка розташоване за 9 кілометрів на південний схід від Тернополя. Воно розкинулось над потоком Рудою, що біля Березовиці впадає до Серета. До найближчої автостради Тернопіль — Бережани 2 км, а до найближчої залізничної вітки — 4 км. Тваринний і рослинний світ села відповідає зоні лісостепу.
Село згадується вперше в документах, датованих 1758 р. Драганівка — це давня мазурська колонія, була заселена в більшості поляками. Польський елемент завжди переважав чисельно в селі, особливо з приходом польського уряду після 1921 р. Про це, зокрема, засвідчують і статистичні дані:
1880 р. — кількість населення — 1450 чол., греко-католиків — 244, латинників — 1191, жидів —15;
1914 р. — кількість населення — 2178 чол., греко-католиків — 626, латинників — 1526;
1921 р. — кількість населення — 1961 чол., воєнні втрати (1914-21 рр.) — 217чол., будинків — 347;
1931 р. — 1997 чол.;
1939 р. — 1950 чол., українців — 510, латинників — 1140;
1972 р. — 1101 чол., — кількість населення значно зменшилася після переселення поляків до Польщі (1945-1946рр.);
1999 р. — 943 чол.;
2003 р. — 916 чол.
Цікаво, що незважаючи на таку етнічну мішанину серед населення не було жодних політичних непорозумінь чи ворогувань на національній основі. Було немало мішаних подружжів.
Питання походження назви села ще не з'ясоване. Побутує думка, що цю назву взято з австрійської кінноти “драгони”, які були першими поселенцями села, яких тут оселив дідич (поміщик) — власник доволі великих посілостей.
Село Драганівка мало дві парафії: греко-католицьку і римо-католицьку. Греко-католицьку церкву Святої Трійці було збудовано в 1832 році. Священиками з часу заснування парафії і аж до 1939 р. були Василь Охримович, Гілярій Глинський, Іван Бородієвич, Костянтин Весна.
Римо-католицька парафія заснована як капеланія для двох громад Драганівки і Почапинець в 1852 р., а костел збудовано в 1872 р. заходом і коштами Маріанни (з Дорогойовських) Соболевської.
Населення Драганівки було середньозаможним і займалося хліборобством. Мешканці села збували свої господарські продукти (збіжжя, яйця і т. д.) безпосередньо в Подільському Союзі «Кооператив».
Драганівська читальня «Просвіти» (яка була заснована на поч. XX ст.) виконувала велику культурно-освітню роботу. Головою читальні довший час був місцевий дяк. Вечорами в будні дні збиралася в читальні молодь на репетиції якоїсь театральної вистави або на вечоринки — забаву з танцями. На такі вистави приходили інколи й польські хлопці. І тому організація молоді «Стшелєц» не ставила українцям перешкод, як це бувало в інших селах, де не раз доходило до непорозумінь. Такий зразковий лад і порядок запровадив у Драганівці сам граф Гараніх. Як поміщик він добре знав психіку своїх селян і вмів звести докупи та навчити ладу й порядку, а перш за все спільно і згідно жити.
Відомо також, що в 20-х роках в Драганівку до о. Весни періодично приїжджав семінарист Йосиф Сліпий, майбутній патріарх УГКЦ. Корені їхньої дружби сягають 1914 року, коли молоде подружжя Веснів тимчасово проживало в с. Заздрість у домі Дичковських (Сліпих). Йосиф Сліпий, який в той час закінчив Тернопільську гімназію, готувався до вступу у Львівську духовну семінарію.
Отець Костянтин Весна підтримував добрі стосунки з греко-католицьким священиком о. Миколою Конрадом, якого Папа Павло II проголосив Блаженним. Вони часто зустрічалися, щоб обговорити духовні потреби своїх вірних. Отець Микола був хрещеним батьком дочки отця Костянтина — Люби. Щиро приятелював о. Весна з письменником о. Тимотеєм Бордуляком. Усі нові твори, написані о. Бордуляком, перечитував в першу чергу о. Костянтин, робив свої поправки і зауваження, й лише після цього роботи передавалися до друку.
У 1933 р. Люба Весна виходила заміж за майбутнього о. Івана Дідуха. Йосиф Сліпий дав їй архієрейське благословення. Він у той час був ректором Львівської духовної семінарії. А після і до останнього часу, навіть будучи в Римі, кардинал Йосиф через людей передавав на Україну своє архієрейське благословення для їмость Галини Весни спочатку в Драганівку, а потім до Львова, де вона проживала пізніше разом із внуком (до 1975 р.).
Помер о. Костянтин на сам Йордан 1941 р. не маючи й 55 літ. Похований на цвинтарі с. Драганівка. Могила його впорядкована, доглянута, бо люди пам'ятають духовного провідника свого села. Навідуються на могилу родичі.
Зі встановленням радянської влади у вересні 1939 р. в селі почалась радянізація. В 1940 р. у Драганівці виник колгосп ім. Івана Франка, який відновив свою діяльність в 1947 р. Першим головою був Михайло Слома. На фронтах Другої світової війни воювали проти фашистів у складі Червоної армії 37 жителів. 14 з них загинули. Воїнам-визволителям 148-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту, які визволили село 24 березня 1944 року від фашистських окупантів, а також односельчанам, які загинули, споруджено пам'ятник.
На території Драганівки містилася центральна садиба колгоспу ім. Димитрова (1959-1993 р.) та (з 1994 р.) селянської спілки «Драганівська». За нею закріплено 0,9 тис. га с/г угідь. Спеціалізація спілки — рільництво,тваринництво м'ясо-молочного напряму. Частину земель (500 га) орендують фермери: В. Жовтюк, М. Федорович, А. Базар, М. Гецько та благодійна організація «Карітас» (40 га). За успіхи в розвитку с/г виробництва радянськими урядовими нагородами відзначено працю жителів села: А. Пашко, М. Стельмаха, П. Левицького, Я. Демкова й інших.
З кінця 80-х рр. колгосп і селянська спілка з кожним роком втрачають колишні позиції і за своїм соціально-економічним положенням знаходяться на останніх місцях (по всіх показниках) в районі. Занедбано і соціально-культурну сферу (в запустінні клуб, торговий центр, медпункт, початкова школа).
І хоча в 80-х рр. село газифікували, соціальна і матеріальна скрута дошкуляє: більш ніж третина мешканців — безробітні. Банкрутство селянської спілки призвело до невиплати зарплати її працівникам за 3-4 роки. Почались масові “подорожі” за кордон в пошуках роботи найбільш працездатної частини населення.
Уся надія селян на власні присадибні ділянки, на зміну державної політики щодо села і зокрема щодо тих, хто в ньому проживає і трудиться.
Іван ЧЕРНЕЦЬКИЙ,
із книги «Острів серед українського моря», 2004 р.
Розташоване на берегах р. Руда, за 13 км від обласного центру і 4 км від найближчої залізничної станції Великий Ходачків.
Населення 905 осіб (2003).
Перша писемна згадка — 1758 року. (За уточненими даними — 1733 року).
Діяли товариство «Просвіта», кооператива. Є церква св. Трійці (1832), костьол Матері Божої (1852). Споруджено пам’ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1986). Діють ЗОШ І-ІІ ступ., клуб, бібліотека, ФАП.
У Драганівці перебував релігійний діяч, Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий.
Про Драганівку вийшла книжка І. Чернецького «Острів серед українського моря» (2003).
Населення:
1880 р. 1450, в цьому греко-католиків 244, латинників 1191, жидів 15.
1890 р. 1836, г. к. 416, л. 1353, ж. 65.
1910 р. 2070.
1914 р. 2178, г. к. 626, л. 1526, ж. 26.
1921 р. 1961, воєнних втрат (1914/21) 217 (10%), домів 347.
1931 р. 1997, поверхня громади 21.5 кв. км, 92 мешк./кв. км.
1939/43 див табеля.
1972 р. 1101, кількість населення значно зменшилася після переселения поляків до Польщі.
Парафія Св. Трійці, до якої належала як дочерна церква в Почапинцях. Священики: о. Василь Охримович (1832), о. Гілярій Глинський (1841), о. Іван Бородієвич (1914), о. Константин Весна.
Драганівка разом з іншими сусідніми селами: Почапинці, Забойки, Ходачків Великий і Янівка творить острів з більшістю польського населення на південний захід від Тернополя.
Тепер у селі є колгосп і сільрада, до якої приналежна також Янівка (Підгородне).
Село Драганівка положене 9 км на південний схід від Тернополя.
Драганівка - це давня мазурська колонія, заселена в більшості поляками, тобто римо-католиками, які звичайно порозумівалися одні з одними ломаною польською мовою. В розмовах з українцями вони вживали польську мову або українську. Польський елемент завжди переважав чисельно в селі, особливо з приходом польського уряду після 1923 р.
Цікаве, що, незважаючи на таку етнічну мішанину, серед населення не було жадних політичних непорозумінь чи ворогувань на національній базі. Було чимало мішаних подруж.
Питання, звідки пішла назва села, ще не розв'язане, хоч були різні спроби. Один мешканець сусіднього села Домаморича, що я пізнав його випадково перед Другою світовою війною в Тернополі, сказав, що село Драганівку колись називали "Драгонівкою". Цю назву взято з назви австрійської кінноти "драгони", які були першими поселенцями села. Їх мав там поселити дідич, власник доволі великих посілостей.
Ці первісні поселенці-поляки розсіялися з часом по цілій околиці, і через те ми мали мішані польсько-українські села, як Забойки, Почапинці, Ходачків Великий, Янівка разом з Драганівкою.
Село Драганівка мало дві парафії: греко-католицьку старшу і римо-католицьку пізнішу. Римо-католицька парафія заснована як капелянія для двох громад, Драганівки і Почапинець, ще в 1852 р., а костел збудовано 20 років пізніше заходом і коштами Маріянни з Дорогойовських Соболевської.
Село Драганівка лежить над малим потоком Руда, що впадає до Серета. Води в ньому небагато, та все таки там жінки прали білизну, мочили коноплі, а на берегах білили полотно. Деколи в гаряче літо потік майже висихав. Населення Драганівки зачислялося до середньо заможних і займалося хліборобством, бо поля в околиці цього села належать до найурожайніших.
Деякі мешканці Драганівки й Почапинець, переважно поляки з походження, мабуть, під впливом україських сусудів, а може й о. пароха К. Весни, збували свої господарські продукти (збіжжя, яйця і под.) безпосередньо в Подільському Союзі Кооператив.
Драганівська читальня Просвіти виконувала велику культурно-освітню роботу. Головою читальні довший час був місцевий дяк.
Вечорами в будні дні збиралася в читальні молодь, звичайно на проби якоїсь театральної вистави або на вечерниці - забаву з танцями. На такі вистави приходили деколи й польські хлопці, і тому організація молоді "Стшелєц" не ставила українцям перешкод, як це бувало в інших селах, де не раз приходило до непорозумінь.
Такий зразковий лад і порядок запровадив у Драганівці сам граф Гарапіх. Як дідич, він добре знав психіку своїх селян і вмів їх звести докупи та навчити ладу й порядку, а перш за все спільно і згідно жити. Ідею такого співжиття піддержував також український парох - о. Константин Весна, який залишив по собі добру пам'ять в усіх жителів Драганівки.
Пилип Гайда
Cело Драганівка. Історія села в джерелах
Село Драганівка розташоване за 9 кілометрів на південний схід від Тернополя. Воно розкинулось над потоком Рудою, що біля Березовиці впадає до Серета. До найближчої автостради Тернопіль — Бережани 2 км, а до найближчої залізничної вітки — 4 км. Тваринний і рослинний світ села відповідає зоні лісостепу.
Село згадується вперше в документах, датованих 1758 р. Драганівка — це давня мазурська колонія, була заселена в більшості поляками. Польський елемент завжди переважав чисельно в селі, особливо з приходом польського уряду після 1921 р. Про це, зокрема, засвідчують і статистичні дані:
1880 р. — кількість населення — 1450 чол., греко-католиків — 244, латинників — 1191, жидів —15;
1914 р. — кількість населення — 2178 чол., греко-католиків — 626, латинників — 1526;
1921 р. — кількість населення — 1961 чол., воєнні втрати (1914-21 рр.) — 217чол., будинків — 347;
1931 р. — 1997 чол.;
1939 р. — 1950 чол., українців — 510, латинників — 1140;
1972 р. — 1101 чол., — кількість населення значно зменшилася після переселення поляків до Польщі (1945-1946рр.);
1999 р. — 943 чол.;
2003 р. — 916 чол.
Цікаво, що незважаючи на таку етнічну мішанину серед населення не було жодних політичних непорозумінь чи ворогувань на національній основі. Було немало мішаних подружжів.
Питання походження назви села ще не з'ясоване. Побутує думка, що цю назву взято з австрійської кінноти “драгони”, які були першими поселенцями села, яких тут оселив дідич (поміщик) — власник доволі великих посілостей.
Село Драганівка мало дві парафії: греко-католицьку і римо-католицьку. Греко-католицьку церкву Святої Трійці було збудовано в 1832 році. Священиками з часу заснування парафії і аж до 1939 р. були Василь Охримович, Гілярій Глинський, Іван Бородієвич, Костянтин Весна.
Римо-католицька парафія заснована як капеланія для двох громад Драганівки і Почапинець в 1852 р., а костел збудовано в 1872 р. заходом і коштами Маріанни (з Дорогойовських) Соболевської.
Населення Драганівки було середньозаможним і займалося хліборобством. Мешканці села збували свої господарські продукти (збіжжя, яйця і т. д.) безпосередньо в Подільському Союзі «Кооператив».
Драганівська читальня «Просвіти» (яка була заснована на поч. XX ст.) виконувала велику культурно-освітню роботу. Головою читальні довший час був місцевий дяк. Вечорами в будні дні збиралася в читальні молодь на репетиції якоїсь театральної вистави або на вечоринки — забаву з танцями. На такі вистави приходили інколи й польські хлопці. І тому організація молоді «Стшелєц» не ставила українцям перешкод, як це бувало в інших селах, де не раз доходило до непорозумінь. Такий зразковий лад і порядок запровадив у Драганівці сам граф Гараніх. Як поміщик він добре знав психіку своїх селян і вмів звести докупи та навчити ладу й порядку, а перш за все спільно і згідно жити.
Відомо також, що в 20-х роках в Драганівку до о. Весни періодично приїжджав семінарист Йосиф Сліпий, майбутній патріарх УГКЦ. Корені їхньої дружби сягають 1914 року, коли молоде подружжя Веснів тимчасово проживало в с. Заздрість у домі Дичковських (Сліпих). Йосиф Сліпий, який в той час закінчив Тернопільську гімназію, готувався до вступу у Львівську духовну семінарію.
Отець Костянтин Весна підтримував добрі стосунки з греко-католицьким священиком о. Миколою Конрадом, якого Папа Павло II проголосив Блаженним. Вони часто зустрічалися, щоб обговорити духовні потреби своїх вірних. Отець Микола був хрещеним батьком дочки отця Костянтина — Люби. Щиро приятелював о. Весна з письменником о. Тимотеєм Бордуляком. Усі нові твори, написані о. Бордуляком, перечитував в першу чергу о. Костянтин, робив свої поправки і зауваження, й лише після цього роботи передавалися до друку.
У 1933 р. Люба Весна виходила заміж за майбутнього о. Івана Дідуха. Йосиф Сліпий дав їй архієрейське благословення. Він у той час був ректором Львівської духовної семінарії. А після і до останнього часу, навіть будучи в Римі, кардинал Йосиф через людей передавав на Україну своє архієрейське благословення для їмость Галини Весни спочатку в Драганівку, а потім до Львова, де вона проживала пізніше разом із внуком (до 1975 р.).
Помер о. Костянтин на сам Йордан 1941 р. не маючи й 55 літ. Похований на цвинтарі с. Драганівка. Могила його впорядкована, доглянута, бо люди пам'ятають духовного провідника свого села. Навідуються на могилу родичі.
Зі встановленням радянської влади у вересні 1939 р. в селі почалась радянізація. В 1940 р. у Драганівці виник колгосп ім. Івана Франка, який відновив свою діяльність в 1947 р. Першим головою був Михайло Слома. На фронтах Другої світової війни воювали проти фашистів у складі Червоної армії 37 жителів. 14 з них загинули. Воїнам-визволителям 148-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту, які визволили село 24 березня 1944 року від фашистських окупантів, а також односельчанам, які загинули, споруджено пам'ятник.
На території Драганівки містилася центральна садиба колгоспу ім. Димитрова (1959-1993 р.) та (з 1994 р.) селянської спілки «Драганівська». За нею закріплено 0,9 тис. га с/г угідь. Спеціалізація спілки — рільництво,тваринництво м'ясо-молочного напряму. Частину земель (500 га) орендують фермери: В. Жовтюк, М. Федорович, А. Базар, М. Гецько та благодійна організація «Карітас» (40 га). За успіхи в розвитку с/г виробництва радянськими урядовими нагородами відзначено працю жителів села: А. Пашко, М. Стельмаха, П. Левицького, Я. Демкова й інших.
З кінця 80-х рр. колгосп і селянська спілка з кожним роком втрачають колишні позиції і за своїм соціально-економічним положенням знаходяться на останніх місцях (по всіх показниках) в районі. Занедбано і соціально-культурну сферу (в запустінні клуб, торговий центр, медпункт, початкова школа).
І хоча в 80-х рр. село газифікували, соціальна і матеріальна скрута дошкуляє: більш ніж третина мешканців — безробітні. Банкрутство селянської спілки призвело до невиплати зарплати її працівникам за 3-4 роки. Почались масові “подорожі” за кордон в пошуках роботи найбільш працездатної частини населення.
Уся надія селян на власні присадибні ділянки, на зміну державної політики щодо села і зокрема щодо тих, хто в ньому проживає і трудиться.
Іван ЧЕРНЕЦЬКИЙ,
із книги «Острів серед українського моря», 2004 р.
Давня історія річки Дністер
Сучасні дослідження геологів і гідрологів дозволяють приблизно визначити вік Дністра. Формування долини і русла ріки пов'язане з відходом на південний схід так званого Сарматського моря.
Сарматське море утворилося у результаті з'єднання двох морських басейнів — Прикарпатського і Причорноморського. 15-20 мільйонів років тому це море вкривало великі простори — від Кременецького кряжу і Карпат до сучасного Аральського моря. Воно було внутріконтинентальною неглибокою і теплою водоймою. Відступало море повільно, кілька мільйонів років, і на початку антропогеновою періоду набрало обрисів сучасних Чорного, Азовського і Каспійського морів.
З відходом Сарматського моря поступово утворювались долини і русла рік, що нині впадають у Чорне і Азовське моря. Деякі з них (притоки Дніпра, Південний Буг та інші) в результаті вертикальних рухів кристалічної платформи і окремих блоків змінювали напрямки своїх течій, а Дністер і нині тече тією долиною, яку він розробив понад мільйон років тому.
У далекому минулому ріка несла свої води широкою долиною з низькими пологими берегами. Ця долина, як вважають учені, утворилась на місці давнього розлому, що стався в кристалічному фундаменті і в осадочних утвореннях палеозойської ери. В гомінценовій епосі, яка розпочалась близько 1 мільйона років тому, Дністер був повноводним, а швидкість його течії звично вищою, ніж тепер. Це було пов'язано головним чином з тим, що клімат тоді був теплим і вологим. У той час більшу частину території сучасної України вкривали густі субтропічні ліси. Буйна рослинність добре акумулювала дощові води, які цілорічно численними бурхливими потоками вливались у Дніпро, Дністер та інші великі ріки.
Йшли тисячоліття. Дністер все глибше врізувався в товщі лесових відкладів, а потім у тверді породи, що утворились протягом давніх геологічних періодів. У Середньому Подністров'ї поступово формувалась вузька, глибока, каньйоноподібна долина, над якою місцями здіймаються 70-80-метрової висоти оголені відклади палеозойської ери. Ці скелі — природні пам'ятки.
На нашій планеті вони найбільш визначні пам'ятки силурійського періоду, яким нарахоиується понад 300 мільйонів років. Появу первісної людини на берегах Дністра та його приток датують першою половиною раннього палеоліту. З того часу минуло близько 160 тис. років, Тут перебували невеликі групи первісних людей навіть у період дніпровського зледеніння, коли гігантські двокілометрової висоти льодові язики доповзли до лінії сучасних міст Шепетівки і Дніпропетровська, а Поділля і Причорномор'я перетворились у тундру. Подністров'я було порівняно густо заселене в часи трипільської культури і культури шнурової кераміки (4-5 тис. років тому). Давні слов'яни розселились на Дністрі не пізніше 1-го століття нашої ери. В середині 1-го тисячоліття н. е. цю територію населяли анти, а потім давньоруське плем'я тиверців.
Дністер впродовж багатьох тисячоліть відігравав роль основної транспортної артерії, що зв'язувала Прикарпаття і Пониззя з Балканами і Близьким Сходом. У далекому минулому з півдня річкою доставлялись вироби з металу, античний посуд, тканини тощо, а племена Подністров'я вивозили хліб, хутро, шкіру. З часів Київської Русі до середини XIX століття Дністром сплавляли до чорноморських портів цінну деревину (в основному так званий корабельний ліс), вивозили зерно, хутро, мед, віск, зброю, вироби місцевих ремісників.
Тепер господарське значення Дністра зросло. Він дає питну воду для великих і малих міст, приводить у рух турбіни двох потужних гідроелектростанцій. Планується спорудження нових ГЕС. Утворені великі водосховища використовуватимуться для зрощення полів, розведення риби, регулювання стоку ріки, розширення судноплавства, здійснення оздоровчих заходів.
Сарматське море утворилося у результаті з'єднання двох морських басейнів — Прикарпатського і Причорноморського. 15-20 мільйонів років тому це море вкривало великі простори — від Кременецького кряжу і Карпат до сучасного Аральського моря. Воно було внутріконтинентальною неглибокою і теплою водоймою. Відступало море повільно, кілька мільйонів років, і на початку антропогеновою періоду набрало обрисів сучасних Чорного, Азовського і Каспійського морів.
З відходом Сарматського моря поступово утворювались долини і русла рік, що нині впадають у Чорне і Азовське моря. Деякі з них (притоки Дніпра, Південний Буг та інші) в результаті вертикальних рухів кристалічної платформи і окремих блоків змінювали напрямки своїх течій, а Дністер і нині тече тією долиною, яку він розробив понад мільйон років тому.
У далекому минулому ріка несла свої води широкою долиною з низькими пологими берегами. Ця долина, як вважають учені, утворилась на місці давнього розлому, що стався в кристалічному фундаменті і в осадочних утвореннях палеозойської ери. В гомінценовій епосі, яка розпочалась близько 1 мільйона років тому, Дністер був повноводним, а швидкість його течії звично вищою, ніж тепер. Це було пов'язано головним чином з тим, що клімат тоді був теплим і вологим. У той час більшу частину території сучасної України вкривали густі субтропічні ліси. Буйна рослинність добре акумулювала дощові води, які цілорічно численними бурхливими потоками вливались у Дніпро, Дністер та інші великі ріки.
Йшли тисячоліття. Дністер все глибше врізувався в товщі лесових відкладів, а потім у тверді породи, що утворились протягом давніх геологічних періодів. У Середньому Подністров'ї поступово формувалась вузька, глибока, каньйоноподібна долина, над якою місцями здіймаються 70-80-метрової висоти оголені відклади палеозойської ери. Ці скелі — природні пам'ятки.
На нашій планеті вони найбільш визначні пам'ятки силурійського періоду, яким нарахоиується понад 300 мільйонів років. Появу первісної людини на берегах Дністра та його приток датують першою половиною раннього палеоліту. З того часу минуло близько 160 тис. років, Тут перебували невеликі групи первісних людей навіть у період дніпровського зледеніння, коли гігантські двокілометрової висоти льодові язики доповзли до лінії сучасних міст Шепетівки і Дніпропетровська, а Поділля і Причорномор'я перетворились у тундру. Подністров'я було порівняно густо заселене в часи трипільської культури і культури шнурової кераміки (4-5 тис. років тому). Давні слов'яни розселились на Дністрі не пізніше 1-го століття нашої ери. В середині 1-го тисячоліття н. е. цю територію населяли анти, а потім давньоруське плем'я тиверців.
Дністер впродовж багатьох тисячоліть відігравав роль основної транспортної артерії, що зв'язувала Прикарпаття і Пониззя з Балканами і Близьким Сходом. У далекому минулому з півдня річкою доставлялись вироби з металу, античний посуд, тканини тощо, а племена Подністров'я вивозили хліб, хутро, шкіру. З часів Київської Русі до середини XIX століття Дністром сплавляли до чорноморських портів цінну деревину (в основному так званий корабельний ліс), вивозили зерно, хутро, мед, віск, зброю, вироби місцевих ремісників.
Тепер господарське значення Дністра зросло. Він дає питну воду для великих і малих міст, приводить у рух турбіни двох потужних гідроелектростанцій. Планується спорудження нових ГЕС. Утворені великі водосховища використовуватимуться для зрощення полів, розведення риби, регулювання стоку ріки, розширення судноплавства, здійснення оздоровчих заходів.
Трішки про Тернопільський Драматичний театр
Тернопіль – місто багатих славних культурних традицій. З його іменем пов’язані важливі сторінки життя творчості видатних українських письменників Івана Франка та Василя Стефаника, перші кроки артистичної діяльності Крушельницької, Катерини Рубчакової, Йосипа Стадника, Василя Юрчака. Тут ще наприкінці XIX на початку XX століть виступали корифеї української сцени Марко Кропивницький, Микола Садовський, Марія Заньковецька.
У цьому ж ряду й імена засновників першого професійного театру в Тернополі – „Тернопільських театральних вечорів”. 1915 рік... Cаме в цей час приїздить до Тернополя Лесь Курбас, що вже пройшов достатню акторську школу.
Молодий ентузіаст, людина кипучої й невтомної працьовитості, Олександр Степанович Курбас відразу ж заходжується біля організації постійного стаціонарного театру в Тернополі. Йому на підмогу приходять професійні актори з театру „Руська Бесіда”, яких війна захопила в містечку Борщові на Тернопільщині – Микола Бенцаль, Фауст Філомена Лопатинські, Марія Чернявська-Костєва, Теодозія Бенцалєва, Ганна Юрчакова. До них приєднуються молоді аматори, серед яких – Януарій Бортник, Теофіл Демчик, Володимир Калин, Марійка Калинівна та інші.
У цьому ж ряду й імена засновників першого професійного театру в Тернополі – „Тернопільських театральних вечорів”. 1915 рік... Cаме в цей час приїздить до Тернополя Лесь Курбас, що вже пройшов достатню акторську школу.
Молодий ентузіаст, людина кипучої й невтомної працьовитості, Олександр Степанович Курбас відразу ж заходжується біля організації постійного стаціонарного театру в Тернополі. Йому на підмогу приходять професійні актори з театру „Руська Бесіда”, яких війна захопила в містечку Борщові на Тернопільщині – Микола Бенцаль, Фауст Філомена Лопатинські, Марія Чернявська-Костєва, Теодозія Бенцалєва, Ганна Юрчакова. До них приєднуються молоді аматори, серед яких – Януарій Бортник, Теофіл Демчик, Володимир Калин, Марійка Калинівна та інші.
Дещо про Тернопільську область)))
Міста, як люди, мають неповторнi обличчя i долi. Однi одразу, з часу заснування, як спалах, iншi впродовж столiть свого розвою утверджували власну славу i значимiсть у реєстрi української iсторiї. Тернопiль - отча колиска багатьох поколiнь - нерозривно пов'язаний iз тими, хто тут народився, гiдно продовжив справи нащадкiв топiльчан, якi звели мiсто на Серетi i передали у спадок, як заповiт, нам - розбудовувати його, сумлiнно працювати i примножувати правiчнi духовнi святинi, щоб бути повновладними господарями рiдної землi, щоб гостi милувалися її красою i гордилися нами.
Тернополю судилося виростати на перехрестi баратьох дорiг, якими йшли не тiльки друзi, а й вороги. Мiсто, не раз сплюндроване дощенту чужинцями, знову пiднiмалось iз руїн, щоб по праву його називали столицею галицького Подiлля.
... I ось перед нами мальовниче стародавне мiсто Тернопiль - нинi один iз адмiнiстративних, економiчних та культурних центрiв областi у складi Української держави. З якого боку ви не потрапили б сюди, вас зустрiнуть новi багатоповерховi житловi i промисловi споруди та малi чепурнi будиночки обiч тихих вулиць, уквiтчаних ошатним рiзнобарв'ям кущiв i плодових дерев, нiжнi остiвцi скверiв, тiнистi привiлля паркiв i чудове голубе плесо Тернопiльського ставу. В їх тло органiчно вписуються, як коштовнi дiаманти, уцiлiлi архiтектурнi будiвлi минулих епох.
Однiєю iз найдавнiших споруд, що збереглася до наших днiв i з якою пов'язана перша письмова згадка про Тернопiль, є замок. У 1540 р. польський король Сигiзмунд I видав грамоту кракiвському каштеляновi Яну Тарновському про його заснування i володiння землею навколо цього мiста. Будiвництво фортецi на березi Серету в урочищi Сопiльче (Топiльче) тривало вiсiм рокiв. Мiсце для оборони вiд ворогiв було вибране невипадково. В урочищi Сопiльче, як засвiдчують археологiчнi дослiдження, з давнiх давен жили українцi, якi мали добрий природний захист вiд нападникiв: з одного боку, непрохiднi торф'янi улоговини, зарослi терном, з другого, рiка Серет i її притока Рудка. Замок iз своїми фортифiкацiйними спорудами ще надiйнiше змiцнив охорону українських земель.
Навколо замку почало розвиватися мiсто, яке 1548 р. отримало магдебурзьке право, тобто самоврядування, а також право влаштовувати ярмарки i мати склади на товари для закордонних купцiв. До Тернополя почали з'їжджатися купцi з усiєї Європи i Сходу. А замок пiсля того, як його у 1672 р. знищили турецькi завойовники було вiдбуддовано як палацову споруду на початку 19 столiття у новом стилi - подiбно до великого палацу у виглядi каре з невеликим двором всерединi. Бiлокам'яна рiзьба стриманих форм добре в'яжеться з великими площинами стiн. Цю споруду сильно зруйнували смерчi першої i другої свiтових воєн. Замок реставровано у 1951 р., i нинi у ньому Палац спорту.
Крiм замку збереглася Надставна церква - церква Воздвиження Чесного Хреста, що була споруджена на початку XVI ст. на фундаментi древнього храму, iсторiя якого сягає часiв України-Русi. Будiвля - це тридiльний храм без бань. Другу церкву - Рiздва Христового, як засвiдчує фундацiйний напис, почали мурувати 15 червня 1602 р. i закiнчили 4 серпня 1608 р. пiд орудою вiдомого муляра Леонтiя. А у 1636 р. було зведено дерев'яну Монастирську церкву, що знаходилась у Микулинецькiй частинi мiста. Примiщення цiєї церкви в нашi днi наново збудували парафiяни.
Власне, цi стародавнi споруди, що збереглися для наших сучасникiв, були нiмими свiдками нападiв на Тернопiль татар i туркiв, якi у 1544-1698 рр. чотирнадцять разiв спустошували мiсто, вбивали, брали у ясир його жителiв. Через Тернопiль проходив визвольний шлях козакiв Богдана Хмельницького у боротьбi проти польської шляхти. Мiсцевi жителi не тiльки приєднувалися до його загонiв, а й виступали на захист своїх прав вiд iноземних визискувачiв, вiдстоювали свою вiру i культуру. При церковнiй парафiї тернопiльськi мiщани органiзували братство, якому власник мiста В.-К. Острозький у 1570 р. видiлив 235 моргiв земнi, кошти на утримання школи i шпиталю для перестарiлих i хворих бiдних людей. Мiщанське братство збудувало для шпиталю примiщення i утримувало сиротинець, який вели Сестри Служебницi. Братство протягом кiлькох столiть розширювало свою дiяльнiсть i вплив на рiзнi верстви українцiв, допомагало їм зберiгати вiру, обряди i давнi звичаї, нацiональну самобутнiсть, будувати церкви, школи i бiблiотеки. У 1569 р. Лука iз Тернополя переклав Старий Заповiт.
Уцiлiло вiд лихолiть i нинiшнє примiщення з монастирськими прибудовами української греко-католицької церкви Непорочного Зачаття, споруджене в 1749-1779 рр. у стилi пiзнього бароко з елементами рококо як католицький храм ордену Домiнiканцiв.
У 1772 р., пiсля першого подiлу Польщi, Тернопiль перейшов пiд владу Австрiї i згодом став центром округи. Нова влада сприяла економiчному розвитку, пробудженню українського нацiонального життя. У другiй половинi XIX ст. до Тернополя прокладено шiсть шосейних шляхiв. 1870 р. збудовано залiзницю Львiв - Тернопiль. У мiстi почали працювати 2 банки, 5 приватних млинiв i 3 крупорушки, розширилися шевськi, кравецькi, ковальськi, столярськi, рiзницiкi та iншi цехи. Це вплинуло на прирiст населення. Якщо у 1808 р. в Тернополi мешкало 7093 чоловiки, то наприкiнцi столiття було понад 30 тисяч.
Пiд впливом революцiйних подiй 1848 р. iнтелiгенцiя Тернополя розпочала боротьбу за духовне i нацiональне самовизначення. Зусиллями учителя гiмназiї, вiдомого громадсько-полiтичного дiяча Олександра Барвiнського в 1876 р. вiдкрито фiлiю "Просвiта" у Тернополi, яка видавала книжки з iсторiї Ураїни, мала бiблiотеку i книгарню для українського населення, органiзовувала концерти та етнографiчнi виставки. Зусиллям просвiтян у 1898 р. було вiдкрито українську гiмназiю, вчителями i вихованцями якої стали митрополит Йосип Слiпий, вченi Лесь Курбас, композитор Василь Барвiнський, письменники Володимир Гжицький, Петро Карманський та багато iнших.
На свiтанку нашого столiття тернополяни почали об'єднуватися у культурно-просвiтницькi i спортивнi товариства "Сiч", "Пласт", "Сокiл", якi пiсля розпаду Австро-Угорщини 1918 р. стали на захист молодої Захiдно-Української Республiки. З 21 листопада 1918 р. по 2 сiчня 1919 р. Тернопiль був столицею цiєї держави. у будинку, де нинi середня школа N 4, працював її уряд - Державний Секретарiат, котрий звiдти перебрався до Станiславова (Iвано-Франкiвська). Невдовзi Тернопiль захопили поляки, яких на деякий час витiснили з мiста бiльшовицькi вiйська.
У 1922 р. Тернопiль став центром новоствореного воєводства, що охоплювало 17 повiтiв. Польська влада проводила жорстку колонiальну полiтику в усiх сферах суспiльного життя краю, насамперед у нацiональному питаннi. Ураїнцiв обмежували в правах, суворо переслiдували за найменшi прояви нацiональної гiдностi. Та мiщани Тернополя почали вiдновлювати роботу товариств "Луг", "Сокiл", "Просвiта", "Рiдна школа", "Пласт", спортивного клубу "Подiлля" i вiдстоювати свої соцiальнi i нацiональнi права.
Протидiючи польському засиллю, мiщани об'єднувалися в українськi кооперативи. У мiстi, зокрема, дiяли "Подiльський Союз кооператив", "Калина", "Українбанк", "Пасiчнича спiлка", "Маслосоюз", "Сiльський господар", багато приватних пiдприємств, продукцiя яких вiдзначалася доброю якiстю i йшла на свiтовий експорт, та магазинiв, котрi з приходом радянської влади у вереснi 1939 р. були лiквiдованi.
4 грудня 1939 р. Тернопiль став центром областi.
Фашистська окупацiя завдала Тернополю найбiльше непоправних втрат за всю iсторiю. Гiтлерiвськi фашисти знищили майже 15 тисяч чоловiк, сотнi юнакiв та дiвчат вивезли на роботи до Нiмеччини. Страшних матерiальних втрат зазнав i сам Тернопiль: пiдприємства, школи, житловi будинки були повнiстю зруйнованi.
Та розбудовувалося, виростало десятирiччя за десятирiччям мiсто над Серетом. Воно стало мiстом з розвиненою промисловiстю. Продукцiя пiдприємств Тернополя - свiтлотехнiче та радiотехнiчне обладнання, бурякокомбайни, будiвельнi комбайни, фарфоровий посуд, штучнi шкiри, тканини, одяг, кондитерськi вироби - знанi далеко за межами областi. Чарують своєю неповторнiстю житловi масиви "Дружба", "Схiдний", "Сонячний" i "Новий Свiт". Нинi територiя Тернополя становить майже 3.8 тисячi гектарiв, i проживає в ньому майже 240 тисяч чоловiк.
Здобуло мiсто i наукову репутацiю. Висококвалiфiкованих фахiвцiв готують академiя народного господарства, педагогiчний, медичний iменi академiка I. Горбачевського, приладобудiвний iменi I. Пулюя iнститути i iнститут народної освiти, технiкуми, коледжi i профтехучилища. У 29 загальноосвiтнiх школах навчається понад 31 тисяча учнiв.
Окрасою Тернополя є Театральний майдан i бульвар Шевченка. На майданi проходять велелюднi зiбрання, мiнинги, якi проводять демократичнi партiї та громадськi органiзацiї, вiдбуваються урочини випусникiв шкiл. Сюди люди приносять квiти до пам'ятника Тарасу Шевченковi, встановленому в скверi бiля майдану.
На вулицi гетьмана П. Сагайдачного 28 травня 1995 р. освячено пам'ятник Iвановi Франку. Це - ще одне пiдтвердження того, що Тернопiль продовжує своє культурно-мистецькi традицiї.
Пам'ятними подiями у життi мiста були виступи корифеїв українського театру Марка Кропивницького, Марiї Заньковецької, Миколи Садовського, композитора Миколи Лисенка, всесвiтньовiдомої спiвачки Соломiї Крушельницької. В роки першої свiтової вiйни режисер Лесь Курбас органiзував славнозвiснi "Тернопiльськi театральнi вечори". В рiзнi часи у нашому мiстi перебували Пантелеймон Кулiш, Iван Франко, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Володимир Гнатюк, Олександр Довженко, Iван Багряний, Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Андрiй Малишко, Олесь Гончар.
У Тернополi працюють драматичний театр iменi Т. Шевченка, театр ляльок, фiлармонiя, обласний краєзнавчий i художнiй музеї, палаци культури, кiнотеатри, бiблiотеки, є Спiвоче поле. Кращi творчi сили об'єднують обласнi органiзацiї Спiлок письменникiв, художникiв, журналiстiв, архiтекторiв України.
На полiграфiчнiй базi мiста кiлька рокiв тому створено видавництва "Тернопiль", "Збруч", i "Лiлея", якi випускають книги мiсцевих авторiв, журнал "Тернопiль", щорiчник "Тернопiлля", друкують понад 30 газет. Працюють державна телерадiокомпанiя, двi недержавнi телестудiї.
Тернополю судилося виростати на перехрестi баратьох дорiг, якими йшли не тiльки друзi, а й вороги. Мiсто, не раз сплюндроване дощенту чужинцями, знову пiднiмалось iз руїн, щоб по праву його називали столицею галицького Подiлля.
... I ось перед нами мальовниче стародавне мiсто Тернопiль - нинi один iз адмiнiстративних, економiчних та культурних центрiв областi у складi Української держави. З якого боку ви не потрапили б сюди, вас зустрiнуть новi багатоповерховi житловi i промисловi споруди та малi чепурнi будиночки обiч тихих вулиць, уквiтчаних ошатним рiзнобарв'ям кущiв i плодових дерев, нiжнi остiвцi скверiв, тiнистi привiлля паркiв i чудове голубе плесо Тернопiльського ставу. В їх тло органiчно вписуються, як коштовнi дiаманти, уцiлiлi архiтектурнi будiвлi минулих епох.
Однiєю iз найдавнiших споруд, що збереглася до наших днiв i з якою пов'язана перша письмова згадка про Тернопiль, є замок. У 1540 р. польський король Сигiзмунд I видав грамоту кракiвському каштеляновi Яну Тарновському про його заснування i володiння землею навколо цього мiста. Будiвництво фортецi на березi Серету в урочищi Сопiльче (Топiльче) тривало вiсiм рокiв. Мiсце для оборони вiд ворогiв було вибране невипадково. В урочищi Сопiльче, як засвiдчують археологiчнi дослiдження, з давнiх давен жили українцi, якi мали добрий природний захист вiд нападникiв: з одного боку, непрохiднi торф'янi улоговини, зарослi терном, з другого, рiка Серет i її притока Рудка. Замок iз своїми фортифiкацiйними спорудами ще надiйнiше змiцнив охорону українських земель.
Навколо замку почало розвиватися мiсто, яке 1548 р. отримало магдебурзьке право, тобто самоврядування, а також право влаштовувати ярмарки i мати склади на товари для закордонних купцiв. До Тернополя почали з'їжджатися купцi з усiєї Європи i Сходу. А замок пiсля того, як його у 1672 р. знищили турецькi завойовники було вiдбуддовано як палацову споруду на початку 19 столiття у новом стилi - подiбно до великого палацу у виглядi каре з невеликим двором всерединi. Бiлокам'яна рiзьба стриманих форм добре в'яжеться з великими площинами стiн. Цю споруду сильно зруйнували смерчi першої i другої свiтових воєн. Замок реставровано у 1951 р., i нинi у ньому Палац спорту.
Крiм замку збереглася Надставна церква - церква Воздвиження Чесного Хреста, що була споруджена на початку XVI ст. на фундаментi древнього храму, iсторiя якого сягає часiв України-Русi. Будiвля - це тридiльний храм без бань. Другу церкву - Рiздва Христового, як засвiдчує фундацiйний напис, почали мурувати 15 червня 1602 р. i закiнчили 4 серпня 1608 р. пiд орудою вiдомого муляра Леонтiя. А у 1636 р. було зведено дерев'яну Монастирську церкву, що знаходилась у Микулинецькiй частинi мiста. Примiщення цiєї церкви в нашi днi наново збудували парафiяни.
Власне, цi стародавнi споруди, що збереглися для наших сучасникiв, були нiмими свiдками нападiв на Тернопiль татар i туркiв, якi у 1544-1698 рр. чотирнадцять разiв спустошували мiсто, вбивали, брали у ясир його жителiв. Через Тернопiль проходив визвольний шлях козакiв Богдана Хмельницького у боротьбi проти польської шляхти. Мiсцевi жителi не тiльки приєднувалися до його загонiв, а й виступали на захист своїх прав вiд iноземних визискувачiв, вiдстоювали свою вiру i культуру. При церковнiй парафiї тернопiльськi мiщани органiзували братство, якому власник мiста В.-К. Острозький у 1570 р. видiлив 235 моргiв земнi, кошти на утримання школи i шпиталю для перестарiлих i хворих бiдних людей. Мiщанське братство збудувало для шпиталю примiщення i утримувало сиротинець, який вели Сестри Служебницi. Братство протягом кiлькох столiть розширювало свою дiяльнiсть i вплив на рiзнi верстви українцiв, допомагало їм зберiгати вiру, обряди i давнi звичаї, нацiональну самобутнiсть, будувати церкви, школи i бiблiотеки. У 1569 р. Лука iз Тернополя переклав Старий Заповiт.
Уцiлiло вiд лихолiть i нинiшнє примiщення з монастирськими прибудовами української греко-католицької церкви Непорочного Зачаття, споруджене в 1749-1779 рр. у стилi пiзнього бароко з елементами рококо як католицький храм ордену Домiнiканцiв.
У 1772 р., пiсля першого подiлу Польщi, Тернопiль перейшов пiд владу Австрiї i згодом став центром округи. Нова влада сприяла економiчному розвитку, пробудженню українського нацiонального життя. У другiй половинi XIX ст. до Тернополя прокладено шiсть шосейних шляхiв. 1870 р. збудовано залiзницю Львiв - Тернопiль. У мiстi почали працювати 2 банки, 5 приватних млинiв i 3 крупорушки, розширилися шевськi, кравецькi, ковальськi, столярськi, рiзницiкi та iншi цехи. Це вплинуло на прирiст населення. Якщо у 1808 р. в Тернополi мешкало 7093 чоловiки, то наприкiнцi столiття було понад 30 тисяч.
Пiд впливом революцiйних подiй 1848 р. iнтелiгенцiя Тернополя розпочала боротьбу за духовне i нацiональне самовизначення. Зусиллями учителя гiмназiї, вiдомого громадсько-полiтичного дiяча Олександра Барвiнського в 1876 р. вiдкрито фiлiю "Просвiта" у Тернополi, яка видавала книжки з iсторiї Ураїни, мала бiблiотеку i книгарню для українського населення, органiзовувала концерти та етнографiчнi виставки. Зусиллям просвiтян у 1898 р. було вiдкрито українську гiмназiю, вчителями i вихованцями якої стали митрополит Йосип Слiпий, вченi Лесь Курбас, композитор Василь Барвiнський, письменники Володимир Гжицький, Петро Карманський та багато iнших.
На свiтанку нашого столiття тернополяни почали об'єднуватися у культурно-просвiтницькi i спортивнi товариства "Сiч", "Пласт", "Сокiл", якi пiсля розпаду Австро-Угорщини 1918 р. стали на захист молодої Захiдно-Української Республiки. З 21 листопада 1918 р. по 2 сiчня 1919 р. Тернопiль був столицею цiєї держави. у будинку, де нинi середня школа N 4, працював її уряд - Державний Секретарiат, котрий звiдти перебрався до Станiславова (Iвано-Франкiвська). Невдовзi Тернопiль захопили поляки, яких на деякий час витiснили з мiста бiльшовицькi вiйська.
У 1922 р. Тернопiль став центром новоствореного воєводства, що охоплювало 17 повiтiв. Польська влада проводила жорстку колонiальну полiтику в усiх сферах суспiльного життя краю, насамперед у нацiональному питаннi. Ураїнцiв обмежували в правах, суворо переслiдували за найменшi прояви нацiональної гiдностi. Та мiщани Тернополя почали вiдновлювати роботу товариств "Луг", "Сокiл", "Просвiта", "Рiдна школа", "Пласт", спортивного клубу "Подiлля" i вiдстоювати свої соцiальнi i нацiональнi права.
Протидiючи польському засиллю, мiщани об'єднувалися в українськi кооперативи. У мiстi, зокрема, дiяли "Подiльський Союз кооператив", "Калина", "Українбанк", "Пасiчнича спiлка", "Маслосоюз", "Сiльський господар", багато приватних пiдприємств, продукцiя яких вiдзначалася доброю якiстю i йшла на свiтовий експорт, та магазинiв, котрi з приходом радянської влади у вереснi 1939 р. були лiквiдованi.
4 грудня 1939 р. Тернопiль став центром областi.
Фашистська окупацiя завдала Тернополю найбiльше непоправних втрат за всю iсторiю. Гiтлерiвськi фашисти знищили майже 15 тисяч чоловiк, сотнi юнакiв та дiвчат вивезли на роботи до Нiмеччини. Страшних матерiальних втрат зазнав i сам Тернопiль: пiдприємства, школи, житловi будинки були повнiстю зруйнованi.
Та розбудовувалося, виростало десятирiччя за десятирiччям мiсто над Серетом. Воно стало мiстом з розвиненою промисловiстю. Продукцiя пiдприємств Тернополя - свiтлотехнiче та радiотехнiчне обладнання, бурякокомбайни, будiвельнi комбайни, фарфоровий посуд, штучнi шкiри, тканини, одяг, кондитерськi вироби - знанi далеко за межами областi. Чарують своєю неповторнiстю житловi масиви "Дружба", "Схiдний", "Сонячний" i "Новий Свiт". Нинi територiя Тернополя становить майже 3.8 тисячi гектарiв, i проживає в ньому майже 240 тисяч чоловiк.
Здобуло мiсто i наукову репутацiю. Висококвалiфiкованих фахiвцiв готують академiя народного господарства, педагогiчний, медичний iменi академiка I. Горбачевського, приладобудiвний iменi I. Пулюя iнститути i iнститут народної освiти, технiкуми, коледжi i профтехучилища. У 29 загальноосвiтнiх школах навчається понад 31 тисяча учнiв.
Окрасою Тернополя є Театральний майдан i бульвар Шевченка. На майданi проходять велелюднi зiбрання, мiнинги, якi проводять демократичнi партiї та громадськi органiзацiї, вiдбуваються урочини випусникiв шкiл. Сюди люди приносять квiти до пам'ятника Тарасу Шевченковi, встановленому в скверi бiля майдану.
На вулицi гетьмана П. Сагайдачного 28 травня 1995 р. освячено пам'ятник Iвановi Франку. Це - ще одне пiдтвердження того, що Тернопiль продовжує своє культурно-мистецькi традицiї.
Пам'ятними подiями у життi мiста були виступи корифеїв українського театру Марка Кропивницького, Марiї Заньковецької, Миколи Садовського, композитора Миколи Лисенка, всесвiтньовiдомої спiвачки Соломiї Крушельницької. В роки першої свiтової вiйни режисер Лесь Курбас органiзував славнозвiснi "Тернопiльськi театральнi вечори". В рiзнi часи у нашому мiстi перебували Пантелеймон Кулiш, Iван Франко, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Володимир Гнатюк, Олександр Довженко, Iван Багряний, Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Андрiй Малишко, Олесь Гончар.
У Тернополi працюють драматичний театр iменi Т. Шевченка, театр ляльок, фiлармонiя, обласний краєзнавчий i художнiй музеї, палаци культури, кiнотеатри, бiблiотеки, є Спiвоче поле. Кращi творчi сили об'єднують обласнi органiзацiї Спiлок письменникiв, художникiв, журналiстiв, архiтекторiв України.
На полiграфiчнiй базi мiста кiлька рокiв тому створено видавництва "Тернопiль", "Збруч", i "Лiлея", якi випускають книги мiсцевих авторiв, журнал "Тернопiль", щорiчник "Тернопiлля", друкують понад 30 газет. Працюють державна телерадiокомпанiя, двi недержавнi телестудiї.
Підписатися на:
Дописи (Atom)