Село - центр сільради. До села приєднано х. Квіткове (колонія).
Розташоване на берегах р. Руда, за 13 км від обласного центру і 4 км від найближчої залізничної станції Великий Ходачків.
Населення 905 осіб (2003).
Перша писемна згадка — 1758 року. (За уточненими даними — 1733 року).
Діяли товариство «Просвіта», кооператива. Є церква св. Трійці (1832), костьол Матері Божої (1852). Споруджено пам’ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1986). Діють ЗОШ І-ІІ ступ., клуб, бібліотека, ФАП.
У Драганівці перебував релігійний діяч, Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий.
Про Драганівку вийшла книжка І. Чернецького «Острів серед українського моря» (2003).
Населення:
1880 р. 1450, в цьому греко-католиків 244, латинників 1191, жидів 15.
1890 р. 1836, г. к. 416, л. 1353, ж. 65.
1910 р. 2070.
1914 р. 2178, г. к. 626, л. 1526, ж. 26.
1921 р. 1961, воєнних втрат (1914/21) 217 (10%), домів 347.
1931 р. 1997, поверхня громади 21.5 кв. км, 92 мешк./кв. км.
1939/43 див табеля.
1972 р. 1101, кількість населення значно зменшилася після переселения поляків до Польщі.
Парафія Св. Трійці, до якої належала як дочерна церква в Почапинцях. Священики: о. Василь Охримович (1832), о. Гілярій Глинський (1841), о. Іван Бородієвич (1914), о. Константин Весна.
Драганівка разом з іншими сусідніми селами: Почапинці, Забойки, Ходачків Великий і Янівка творить острів з більшістю польського населення на південний захід від Тернополя.
Тепер у селі є колгосп і сільрада, до якої приналежна також Янівка (Підгородне).
Село Драганівка положене 9 км на південний схід від Тернополя.
Драганівка - це давня мазурська колонія, заселена в більшості поляками, тобто римо-католиками, які звичайно порозумівалися одні з одними ломаною польською мовою. В розмовах з українцями вони вживали польську мову або українську. Польський елемент завжди переважав чисельно в селі, особливо з приходом польського уряду після 1923 р.
Цікаве, що, незважаючи на таку етнічну мішанину, серед населення не було жадних політичних непорозумінь чи ворогувань на національній базі. Було чимало мішаних подруж.
Питання, звідки пішла назва села, ще не розв'язане, хоч були різні спроби. Один мешканець сусіднього села Домаморича, що я пізнав його випадково перед Другою світовою війною в Тернополі, сказав, що село Драганівку колись називали "Драгонівкою". Цю назву взято з назви австрійської кінноти "драгони", які були першими поселенцями села. Їх мав там поселити дідич, власник доволі великих посілостей.
Ці первісні поселенці-поляки розсіялися з часом по цілій околиці, і через те ми мали мішані польсько-українські села, як Забойки, Почапинці, Ходачків Великий, Янівка разом з Драганівкою.
Село Драганівка мало дві парафії: греко-католицьку старшу і римо-католицьку пізнішу. Римо-католицька парафія заснована як капелянія для двох громад, Драганівки і Почапинець, ще в 1852 р., а костел збудовано 20 років пізніше заходом і коштами Маріянни з Дорогойовських Соболевської.
Село Драганівка лежить над малим потоком Руда, що впадає до Серета. Води в ньому небагато, та все таки там жінки прали білизну, мочили коноплі, а на берегах білили полотно. Деколи в гаряче літо потік майже висихав. Населення Драганівки зачислялося до середньо заможних і займалося хліборобством, бо поля в околиці цього села належать до найурожайніших.
Деякі мешканці Драганівки й Почапинець, переважно поляки з походження, мабуть, під впливом україських сусудів, а може й о. пароха К. Весни, збували свої господарські продукти (збіжжя, яйця і под.) безпосередньо в Подільському Союзі Кооператив.
Драганівська читальня Просвіти виконувала велику культурно-освітню роботу. Головою читальні довший час був місцевий дяк.
Вечорами в будні дні збиралася в читальні молодь, звичайно на проби якоїсь театральної вистави або на вечерниці - забаву з танцями. На такі вистави приходили деколи й польські хлопці, і тому організація молоді "Стшелєц" не ставила українцям перешкод, як це бувало в інших селах, де не раз приходило до непорозумінь.
Такий зразковий лад і порядок запровадив у Драганівці сам граф Гарапіх. Як дідич, він добре знав психіку своїх селян і вмів їх звести докупи та навчити ладу й порядку, а перш за все спільно і згідно жити. Ідею такого співжиття піддержував також український парох - о. Константин Весна, який залишив по собі добру пам'ять в усіх жителів Драганівки.
Пилип Гайда
Cело Драганівка. Історія села в джерелах
Село Драганівка розташоване за 9 кілометрів на південний схід від Тернополя. Воно розкинулось над потоком Рудою, що біля Березовиці впадає до Серета. До найближчої автостради Тернопіль — Бережани 2 км, а до найближчої залізничної вітки — 4 км. Тваринний і рослинний світ села відповідає зоні лісостепу.
Село згадується вперше в документах, датованих 1758 р. Драганівка — це давня мазурська колонія, була заселена в більшості поляками. Польський елемент завжди переважав чисельно в селі, особливо з приходом польського уряду після 1921 р. Про це, зокрема, засвідчують і статистичні дані:
1880 р. — кількість населення — 1450 чол., греко-католиків — 244, латинників — 1191, жидів —15;
1914 р. — кількість населення — 2178 чол., греко-католиків — 626, латинників — 1526;
1921 р. — кількість населення — 1961 чол., воєнні втрати (1914-21 рр.) — 217чол., будинків — 347;
1931 р. — 1997 чол.;
1939 р. — 1950 чол., українців — 510, латинників — 1140;
1972 р. — 1101 чол., — кількість населення значно зменшилася після переселення поляків до Польщі (1945-1946рр.);
1999 р. — 943 чол.;
2003 р. — 916 чол.
Цікаво, що незважаючи на таку етнічну мішанину серед населення не було жодних політичних непорозумінь чи ворогувань на національній основі. Було немало мішаних подружжів.
Питання походження назви села ще не з'ясоване. Побутує думка, що цю назву взято з австрійської кінноти “драгони”, які були першими поселенцями села, яких тут оселив дідич (поміщик) — власник доволі великих посілостей.
Село Драганівка мало дві парафії: греко-католицьку і римо-католицьку. Греко-католицьку церкву Святої Трійці було збудовано в 1832 році. Священиками з часу заснування парафії і аж до 1939 р. були Василь Охримович, Гілярій Глинський, Іван Бородієвич, Костянтин Весна.
Римо-католицька парафія заснована як капеланія для двох громад Драганівки і Почапинець в 1852 р., а костел збудовано в 1872 р. заходом і коштами Маріанни (з Дорогойовських) Соболевської.
Населення Драганівки було середньозаможним і займалося хліборобством. Мешканці села збували свої господарські продукти (збіжжя, яйця і т. д.) безпосередньо в Подільському Союзі «Кооператив».
Драганівська читальня «Просвіти» (яка була заснована на поч. XX ст.) виконувала велику культурно-освітню роботу. Головою читальні довший час був місцевий дяк. Вечорами в будні дні збиралася в читальні молодь на репетиції якоїсь театральної вистави або на вечоринки — забаву з танцями. На такі вистави приходили інколи й польські хлопці. І тому організація молоді «Стшелєц» не ставила українцям перешкод, як це бувало в інших селах, де не раз доходило до непорозумінь. Такий зразковий лад і порядок запровадив у Драганівці сам граф Гараніх. Як поміщик він добре знав психіку своїх селян і вмів звести докупи та навчити ладу й порядку, а перш за все спільно і згідно жити.
Відомо також, що в 20-х роках в Драганівку до о. Весни періодично приїжджав семінарист Йосиф Сліпий, майбутній патріарх УГКЦ. Корені їхньої дружби сягають 1914 року, коли молоде подружжя Веснів тимчасово проживало в с. Заздрість у домі Дичковських (Сліпих). Йосиф Сліпий, який в той час закінчив Тернопільську гімназію, готувався до вступу у Львівську духовну семінарію.
Отець Костянтин Весна підтримував добрі стосунки з греко-католицьким священиком о. Миколою Конрадом, якого Папа Павло II проголосив Блаженним. Вони часто зустрічалися, щоб обговорити духовні потреби своїх вірних. Отець Микола був хрещеним батьком дочки отця Костянтина — Люби. Щиро приятелював о. Весна з письменником о. Тимотеєм Бордуляком. Усі нові твори, написані о. Бордуляком, перечитував в першу чергу о. Костянтин, робив свої поправки і зауваження, й лише після цього роботи передавалися до друку.
У 1933 р. Люба Весна виходила заміж за майбутнього о. Івана Дідуха. Йосиф Сліпий дав їй архієрейське благословення. Він у той час був ректором Львівської духовної семінарії. А після і до останнього часу, навіть будучи в Римі, кардинал Йосиф через людей передавав на Україну своє архієрейське благословення для їмость Галини Весни спочатку в Драганівку, а потім до Львова, де вона проживала пізніше разом із внуком (до 1975 р.).
Помер о. Костянтин на сам Йордан 1941 р. не маючи й 55 літ. Похований на цвинтарі с. Драганівка. Могила його впорядкована, доглянута, бо люди пам'ятають духовного провідника свого села. Навідуються на могилу родичі.
Зі встановленням радянської влади у вересні 1939 р. в селі почалась радянізація. В 1940 р. у Драганівці виник колгосп ім. Івана Франка, який відновив свою діяльність в 1947 р. Першим головою був Михайло Слома. На фронтах Другої світової війни воювали проти фашистів у складі Червоної армії 37 жителів. 14 з них загинули. Воїнам-визволителям 148-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту, які визволили село 24 березня 1944 року від фашистських окупантів, а також односельчанам, які загинули, споруджено пам'ятник.
На території Драганівки містилася центральна садиба колгоспу ім. Димитрова (1959-1993 р.) та (з 1994 р.) селянської спілки «Драганівська». За нею закріплено 0,9 тис. га с/г угідь. Спеціалізація спілки — рільництво,тваринництво м'ясо-молочного напряму. Частину земель (500 га) орендують фермери: В. Жовтюк, М. Федорович, А. Базар, М. Гецько та благодійна організація «Карітас» (40 га). За успіхи в розвитку с/г виробництва радянськими урядовими нагородами відзначено працю жителів села: А. Пашко, М. Стельмаха, П. Левицького, Я. Демкова й інших.
З кінця 80-х рр. колгосп і селянська спілка з кожним роком втрачають колишні позиції і за своїм соціально-економічним положенням знаходяться на останніх місцях (по всіх показниках) в районі. Занедбано і соціально-культурну сферу (в запустінні клуб, торговий центр, медпункт, початкова школа).
І хоча в 80-х рр. село газифікували, соціальна і матеріальна скрута дошкуляє: більш ніж третина мешканців — безробітні. Банкрутство селянської спілки призвело до невиплати зарплати її працівникам за 3-4 роки. Почались масові “подорожі” за кордон в пошуках роботи найбільш працездатної частини населення.
Уся надія селян на власні присадибні ділянки, на зміну державної політики щодо села і зокрема щодо тих, хто в ньому проживає і трудиться.
Іван ЧЕРНЕЦЬКИЙ,
із книги «Острів серед українського моря», 2004 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар